17.07.07 
Останніми роками у гості до Віктора Мельника часто приїздять не знайомі досі люди. З дальніх районів Хмельниччини, з інших областей. Усіх притягує до Кам’янця-Подільського, де мешкає цей чоловік, його домашнє конструкторське «бюро». Під цим дахом уже багато років триває творчий процес — розробка та вдосконалення авторської моделі ... літака.

Років зо п’ять тому, коли познайомилася з Віктором, він бідкався, як посадити своє перше дітище на поплавки. Бо ж аеродром у Кам’янці закрили, випробовувати літак нема де. А течія ріки Дністер — це простір і воля, літай над ним, скільки хочеш, сідай, як блискуча комаха-вертихвістка, на воду, пливи і — насолоджуйся життям!

Поки конструктор був у пошуках, його не раз кликали «прикрасити» своїм витвором міські свята, фестивалі та конкурси. І літачок усюди ставав улюбленим об’єктом. І тільки Віктор, його дружина Галина та найближчі друзі знали, чого варта була чоловікові ця «забавка». Тепер він каже, що перша модель була першим млинцем жужмом. Стомившись від довгорічних мудрувань, за що та з чого зробити ту чи іншу частину літака, Віктор, звичайнісінький учитель з малою зарплатнею, трохи занепав духом. А потім погортав журнали, подивився, що люди беруться конструювати й у 63 роки — і знову кинувся в знайомий вир. І ось — на підході новий, удосконалений варіант. Схожі виготовляють у Європі, є велика фірма в Італії, та менше, ніж за 105 тисяч євро цю крилату мрію не купиш. Хіба що КІП-набір потягне десь на 35—40 тисяч. У Віктора Мельника вже підраховано: його архіпотужний, легкий болід (305 кілограмів) коштуватиме лише 25 тисяч гривень. «Я входжу в євростандарт! — хвалиться розробник. — У них він пластиковий, а в мене - металевий». Більше 12 тисяч гривень автор уже вклав. «Тільки жоден завод не хоче прийняти моє замовлення...»

— Коли намагаєшся щось придбати Віті, — розповідає з усмішкою Галина, — нові штани чи куртку, він відмахується: ні-ні, мені спершу для літака треба он скільки всього купити. І щодня — на базар! Щось там шукає, вимацує, домовляється...

— Як не був день на базарі серед «залізячників» —наче чогось бракує, — додає й сам Віктор.

Отак, мандруючи між рядами, надибував дюраль ще для першої моделі. «У вас ще отака є?» «Є, отам у магазині». А в магазині кажуть: «Маємо два види: ця краща, годиться для покрівлі, а ця гірша, не гнеться добре». Віктор оглянув «гіршу» — і аж прицмокнув: відріжте мені оцієї, поганої! Продавці дивилися на нього, як на чокнутого, бо всі нормальні люди питають бляхи на покрівлю, а цей щось там будує неймовірне. Але були щасливі — забрав увесь залежаний товар.

— Я максималіст, — зізнається Віктор. — Коли інший знайде причину, аби не робити, я шукаю всі, навіть неймовірні засоби, щоб досягти наміченого.

Захоплення перетнуло його дороги з головним конструктором київської фірми «Аеропракт-20» Юрієм Яковлєвим. Відтоді їздить на виставки до столиці, познайомив колегу з кресленнями, розкрив усі ноу-хау. Яковлєв знайшов, як підтримати самородка з Поділля. Запросив його в «Авіаклуб» до Чернівців. Там Віктор здійснив перший політ зі своїм новим другом. Коли сиділи удвох у кабіні, перемовлялися в маленькі мікрофончики, і ніякий гуркіт не заважав говорити про найсокровенніше, милувалися надвечірньою природою в мареві призахідного проміння, Віктор зрозумів: заради цього і слід жити. Тепер твердо впевнений: хоч і з гулями, а до мети дійде. Він не може влаштувати сам випробування своєї машини з належним статичним, аеродинамічним навантаженням. Це робиться в спеціальних бюро. Тому готується запросити і приймальну комісію, і льотчика-випробувача, а друзі з цим допоможуть. Така процедура передбачає і присвоєння бортового номера, і видачу сертифіката, в якому буде чітко зазначено, на що годиться машина.

Батько боліда вже нині знає, що зможе його літак. Оце коліща від дитячого велосипеда дуже добре повертається, вже точно впишешся в злітну смугу. А на каркас кабіни друг привіз дюралевий хула-хуп, знайшов у сараї, бо тепер випускають усе пластикові. Мотор — як годинник — від «Фольксвагена», вже пристосований під іншу місію, готовий на дев’яти літрах пального годину носити поміж хмар.

Коли дружина Галина повертається додому після своїх численних інтерв’ю на місцевому радіо, одразу прямує до гаража, де чоловік в оточенні десятка дітлахів — своїх гуртківців зі станції юних техніків, порається біля машини. Вона, хоч сама літати не збирається, дала чоловіку волю з його другою закоханістю. «У мене теж є свій світ», — каже Галина. Насадила на грядці у дворі квітів, і часто приносить рідкісні екземпляри.

Обоє щиро вболівають ще й за чужі світи: отих хлопчаків, які щодня товчуться в їхній «домашній філії». Що з них буде? Якось Віктор виявив, що п’ятикласнику не під силу розміряти на чотири заготовки шматок дюралю, бо не може поділити його на рівні частини за допомогою лінійки. Сантиметри він ще з горем пополам засвоїв, а от про міліметри уяви не має. Що за математик навчав його в школі? За три дні новий гуртківець, якому дуже хотілося робити літак і літати на ньому, усунув прогалину з навчальної програми.

— Часом я зустрічаю в місті своїх колишніх вихованців, розповідають, хто де працює, і дякують: «А ви мені допомогли». Мені б хотілося допомогти десяткам, сотням отих молодих, що без діла снують з пляшками в руках, ліниво смокчуть пиво чи якусь там ром-колу, й отак спалюють своє життя. Знаєте, як я зрадів, коли почув, що в місті збираються відновити аеродром! Моя робота в школі, на станції — то моя інвестиція в майбутнє українців: вони мають жити не стільки заможно, як змістовно.

Источник: www.hw.net.ua