"Я літаю за двох: один бойовий виліт роблю за загиблого сина, другий — за себе" — полковник Ігор Пархоменко
Літо. Спека. На одному з оперативних аеродромів звичайний робочий день. Виліт пари штурмовиків. Як кажуть льотчики, "на роботу". Очікування. Аеродром завмер в очікуванні. Тишу в ефірі переривають лише короткі доповіді. Полегшене зітхання — «йдуть додому». Чорна крапка на обрії поступово збільшується, перетворюючись на літак. Захід на посадку. Ревіння двигуна заглушає хлопок від випуску гальмівних парашутів. Літак зарулює на стоянку. Глухий стукіт відкинутого ліхтаря кабіни. Усе. Політ закінчено…
Немолодий льотчик спускається на бетонку. У планшеті замість карти
— Фотографія льотчика в білому шоломі, але з чорною стрічкою у кутку. Хтось тихо вимовляє: "Злітав за Сергія"…
Знайомимося.
— Полковник Ігор Пархоменко.
Спокійний погляд, сліди від кисневої маски на обличчі, міцне рукостискання.
— Так, я зараз літаю за двох. Один бойовий виліт роблю за загиблого сина, один — за себе.
"Загиблий син" — весь жах війни сконцентровано у самій цій фразі.
Капітан Сергій Пархоменко загинув 14 травня 2022 року, виконуючи бойове завдання на літаку Су-25 у Запорізькій області, у районі міста Гуляйполе. 20 травня посмертно удостоєний звання Героя України.
Відтоді його батько Ігор Пархоменко воює за двох.
…Для полковника Пархоменка війна розпочалася у 2014 році. На той час він майже 20 років прослужив у бригаді тактичної авіації — з випуску 1995 року з Харківського вищого військового авіаційного училища льотчиків. Ігор пройшов шлях від старшого льотчика до заступника командира бригади. У 2019-му після закінчення Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба до бригади прийшов його син Сергій, і Ігор перевівся на факультет ХНУПСу старшим інспектором-льотчиком.
Сам він каже:
— Син залишився служити у бригаді, а я через 26 років служби перейшов з бригади до ХНУПС, на факультет, що міститься у Миколаєві. Я залишився на своїх же Су-25-х, при польотах. Були пропозиції від командування перевестися на вищі посади, але я не уявляю службу там, де немає кабіни літака. Тому залишився при аеродромі, продовжував виконувати польоти в одному небі із сином як льотчик-інструктор, виконуючи обов’язки інструктора з підготовки курсантського складу та льотного складу бригади.
…З кінця червня 2014 року полковник Пархоменко розпочав виконання бойових завдань у небі над Луганщиною та на Донбасі. Успішно відпрацював 23 бойові вильоти, на 24-му його літак збила ракета з території росії, з установки "Панцир 1-С". Ігор вижив, спустився на парашуті, через шість днів його вивели бійці спецназу. З 5 вересня 2014 року авіація припинила активну роботу по цілях, проте було багато різних завдань, і кожен політ міг виявитися польотом в один бік, навіть у ті відносно мирні часи. Штурмовики літали під пильним ПВОшним супроводом противника, постійно викликаючи на себе роботу їхніх РЛС.
Про події лютого 2022 року Ігор згадує так:
— Коли розпочалася велика війна, я не був задіяний для виведення техніки з-під удару. Я вже за добу знав, що станеться. Зі старшим сином Сергієм напередодні ми літали разом в льотній зміні. Усі були готові, звичайно, перший дзвінок був синові, але він уже не брав слухавку. Після перших прильотів вони займалися виведенням техніки, і йому було не до розмов. Я, звісно, дуже переживав за сина, і пишаюся тим, що він не просто впорався, а на всі 5 балів, бо не втратили жодного літака. Я від самого його приходу до бригади відстежував, як він проходить курс бойової підготовки, але ніколи не втручався у його льотну роботу. Це принципова позиція: він повинен був вчитися сам, у нього був свій інструктор. Сергій, як і решта його побратимів, літав, виконував поставлені бойові завдання.
Пам’ятаю, як, виконуючи обов’язки старшого оперативної групи, на одному з оперативних аеродромів мав відправити пару на бойове завдання. І мав прийняти рішення, кого відправити. Я поводився не як командир, а скоріше, як просто товариш. Прийшов до кімнати і запитав: "Хлопці, хто полетить?" На що мій син зголосився миттєво. Це були перші числа березня 2022 року. Я не знав, як реагувати, але намагався не подавати виду. У нього був досвідчений ведучий, старший товариш, але ситуативно склалося так, що ведучим на це бойове завдання став мій Сергій. Після прильоту він, усміхаючись, запитував: "Тату, я тепер можу отримати допуск ведучого?"
Сергій Пархоменко
Пам’ятаю, як уперше в березні ми з ним в укритті вдвох пережили ракетну атаку на аеродром. Після того обстрілу загинули люди, постраждали літаки. Потім сина перекинули на іншу точку, він воював, а я служив як льотчик-інструктор. Сергій зі мною часто і довго розмовляв телефоном, я розумів, що йому потрібно виговорюватися. Знав, де в нього напруження, бачив, як він переживав, коли був на межі зриву. До того ж у ті дні в нього народився син, якого він так ніколи й не побачив.
…Ігор ще півтора місяця служив інструктором на одному з аеродромів, готував льотчиків, відправляв їх на фронт, а сам залишався і готував наступну групу. Отримавши допуск до бойової роботи, Ігор почав літати в одній ескадрильї із сином. Ескадрильї, яку вони називають не інакше як «льотною родиною».
Обличчя Ігоря залишається спокійним — так говорять про пережитий, але не минулий біль.
— Думаю, Бог мені допоміг з бойовою роботою, бо останні 11 днів сина я виконував бойові завдання поряд із ним. Я приїхав сюди, встиг зробити кілька бойових вильотів. Ми з Сергієм жодного разу не літали в одній парі. Зрозуміло чому — не дай Боже, когось із двох збивають, як повертатися іншому? У тому своєму останньому бойовому вильоті Сергій був зі своїм однокашником, Олексієм, ведучим пари. Два однокашники — молоді хлопці, на долю яких випала війна.
Капітан Сергій Пархоменко загинув, коли йому було 25 років. Загалом він здійснив 38 бойових вильотів. Після 28-го його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Його батько, полковник Ігор Пархоменко деякий час мовчить, потім продовжує розповідь:
— Я тоді поїхав звідси, поховав сина, і повернувся після 40 днів… Як мені сказали, мушу навчитися літати тепер зі своїм болем. Я навчився і повернувся на аеродром виконувати бойові завдання поруч з такими самими льотчиками, як мій син. Вони всі за віком майже однакові, але дуже швидко виросли всі ці хлопці, сильно змінилися, на моїх очах стали справжніми чоловіками. Як у відомому фільмі "У бій ідуть самі "старі" — молоді хлопці швидко дорослішають, але в нашому реальному "фільмі" в бій пішли майже одні молоді. По суті, вони всі мої діти за віком, адже я 1974 року народження. Тому поїхати від них я просто не можу, не маю на це морального права.
Буває, я щодня виконую два вильоти, але таких днів, на жаль, небагато. Коли ховав сина, ми тут усі прощалися, а я сказав: «Хлопці, якщо ви мені дозволите, я повернуся і літатиму». Принцип був один: чим більше я літаю, тим менше літають вони, молодь потрібно зберегти по максимуму.
Вони кожен виліт ризикують, але хлопці такі, що за кожен бойовий виліт борються. Не дай Боже, хто полетить не за чергою, всі ображаються. Це наша родина. Я тоді так сказав: «Сину, ти для мене не загинув, ти живий, ти літатимеш і будеш у бойовій сім’ї продовжувати виконувати завдання. Якщо я роблю в день один виліт, — це твій. Якщо в цей день я роблю другий, то це вже за себе». Для мене важливо враховувати «синові» польоти, свої я не рахую. У мене постійно його фото у планшеті. Тож у польоті ми завжди разом, він мій ангел-охоронець.
Тому на сьогодні у Героя України капітана Сергія Пархоменка вже 197 бойових вильотів…
